Авдєєв Рустам

БУДІВЕЛЬНИК, ЩО НЕ ПРОДАЄТЬСЯ

Трагічний монолог в одній дії

Дійові особи:

Будівельник – людина в якої зламана доля

Цегла – людина в якої обмежена доля

   Серед десятків будинків, розкиданої цегли, з’являється будівельник. 

   Будівельник: От і знову я залишився один. Робочий день закінчений, усі розійшлися покинувши мене наодинці із цеглою, уже застигшим бетоном, з моїми проблемами. А нікому і не потрібно знати, що коїться у моєму серці, чому воно палає, чому вимагає правди. Нікого не цікавить хто я, заради чого живу, які в мене принципи життя. Усі слухають тільки себе і бажають, щоб чули тільки їх. Хреновий егоїзм. Кожен робить вигляд, ніби у нього купа проблем, які треба терміново вирішувати, кудись бігти, щось нести, додавати, віднімати – божевільні кролі. Зараз стало дуже модним мати заклопотаний вигляд, легка стурбованість придає іскри, та от проблема, коли не має куди вставляти цю іскринку. Через зосередженість на собі ми втрачаємо друзів. Та й вибираємо ми їх по статусу – хто з вас, інтелігенції, захоче мати другом безпритульного, сантехніка, або ж будівельника? А між тим Будівельник – то вище людини. Бо коли я проходжу повз своїх творінь, знаєте, що я відчуваю? Нічого! Самі тільки спогади. Я пам’ятаю, як клав отой четвертий зліва камінь у п’ятому ряду, як притирав його до сусідніх, щоб він мацніше сів!... Спогади, самі лише спогади! А чи можу я щось відчувати? Та й навіщо? Ні, ні, насправді у моїй душі є певні почуття, але про них нікому не можу сказати. Все, що в середині мене, то все моє, ніхто не бачить, що знаходиться ось тут, в середині цеглини (бере до рук цеглу), ніхто не бачить її душу, а що ще страшніше – більшість навіть не уявляє, що в неї насправді є душа! Так, так! Вона завжди тебе може вислухати, зрозуміти. Буває час, коли на серці дуже важко, тоді ти сідаєш біля неї і починаєш усе розповідати, все те, що не можеш розповісти ні близькій, ні незнайомій людині. Вона може годинами тебе слухати, і ніколи, ніколи не скаже, що ти зануда чи плаксій. Вона є щось більше, ніж просто друг.

   Одного разу я їй розповідав про те, як у дитинстві полюбляв колупатися у носі, а потім усе це зібране «добро» намащувати на бокову стінку шафи, яка стояла у моїй кімнаті, майже впритул до стіни . А через кожні три роки ми робили ремонт і віддвигаючи шафу, знаходили на її стінах жовті нашарування, які настільки міцно трималися, що легко могли конкурувати з найміцнішим бетоном. Такі інтимні подробиці людині я б не наважився розповісти. Мене б ніхто не зрозумів, усім це бридко слухати, особливо за гарним обідом. А от цеглі це навіть подобається. Вона нажаль не може говорити, та я певен, що це її захоплює, їй ніколи не буває байдуже. Цегла для деяких людей стає суддею, падаючи з п’ятиповерхового будинку на голову одному з нас, вона ніби вказує на те, що сьогодні саме ти, найбільший невдаха, бо трапляється таке один раз на мільйон твоїх прогулянок повз п’ятиповерхового будинку. І після цього ви кажете, що в неї нема розуму? Та вона є найвигіднішим другом,  а тим більш – дружиною. Знаєте, якби мені дали ще одне життя, то я б одружився з цеглиною. Так, у ліжку вона трохи холодна,  але в неї ніколи не болітиме голова. Вона не буде з самого ранку ображати тебе козлом. Так, я не люблю коли мене вранці принижують. Я нічого не маю проти козлів, просто вони трохи специфічно пахнуть. У мене ж – пречудовий аромат. Цеглина у жодному разі не відбере у тебе всю зарплатню й не скаже: піди, купи три кілограми м’яса. За що? За добрі очі? Їй не потрібно купувати норкову шубу, тонни пудри, туші й помади, щоб здаватися вродливою принаймні ззовні. Ви не уявляєте, як набридає бачити не обличчя дружини, а багатовікові нашарування пудри на ньому, немов того жовтого «добра» на боковій стінці моєї шафи. Гидота, чи не правда?

   Так, цеглина не зготує тобі сніданку, але й не буде скиглити, що їй не має що їсти. І найголовніше – вона не буде вранці бігати по кімнаті у бігудях і співати пісні на весь будинок, так, що сусідам здається ніби десь поряд збудували скотобійню. Якщо Господь подарує мені друге життя, то під вінець піду із цеглиною, Всевишній мене зрозуміє, бо і сам спочатку створив чоловіка, а лише з часом, по бажанню Адама, дав йому дружину, яка власне й заробила гріхи для усього людства. Одна жінка – а стільки хаосу. Якби, Адам знав це, то б в жодному разі не використав своє ребро на «машину спокуси».

   Побудувати будинок – є метою кожного справжнього чоловіка, який поважає себе. Оці руки збудували будинків вже за добру тисячу мужчин, і що це мені дало? Ні, не гроші, не славу! Ні! Це примусило мене поважати себе, відчувати власну гідність, стояти поряд із, як вони себе називають, справжніми «Мачо». А хто вони такі, ці мачо? Чи варті хоча б тієї піщинки, що навіки застигла між цеглинами будинку? Художник створивший кілька картин, драматург написавший декілька п’єс, актор зігравший в одному серіалі, співак заспівавший чотири літери – стають всесвітньо відомими, отримують такі гонорари, що запросто можуть купити цегляний завод. А будівельника, збудувавшого тисячу квартир, ніхто не знає, і отримує він рівно стільки, скільки вистачає на те, щоб не вмерти з голоду. Чи ви знаєте хто будував будинок у якому ви живете? Чи хоч інколи замислювалися над цим? Одиниці! Одиниці з вас знають «героя» у обличчя, одиниці прагнуть цього. Хоча знаєте, нам це не потрібно, ми не такі, ні! Серед нас є все ж таки чоловіки, які соромляться сказати ким вони насправді працюють.  Один мій друг, будівельник, коли познайомився із дівчиною, не скажу дуже гарною, та зараз мова не про це. Так от, він сказав їй, що працює менеджером у видавничій справі. Бачили б ви вираз обличчя дівчини, коли через три місяці він розповів їй правду. Ми довго не могли зрозуміти, чому наступного дня номер її мобільного був відключений. Та що там, от інший мій товариш взагалі не може познайомитися із дівчиною, бачте їм не подобаються його роз’їдені цементом руки, засмагле чорне тіло, і що найдивніше – неприємний запах з ротової порожнини. Я зараз маю на увазі відпрацьовані продукти алкогольної промисловості. Коли кажуть слово «будівельник», то обов’язково вживають до нього приставку «алкоголік». Я з цим категорично не згоден, куди дивиться конвенція ООН? Алкоголіки – це люди, які хронічно не  виходять із стану сп’яніння. Будівельники вживають алкогольні напої виключно після роботи. Так, вживають! А що ви хотіли? Перемішати за день дві тонни бетону, покласти тисячу цеглин, і все це на морозі, чи невблаганній спеці. Це вам не пером махати по папері, тому звичайно хочеться розслабитися, зняти напругу, хоча достовірно відомо, що більшість письменників теж полюбляють вживати «благородні» напої, проте їх ніхто не порівнює з хронічними алкоголіками, але часом вони допиваються до такого, що бачать зелених чоловічків, яких потім і описують у своїх величних творах мистецтва. Взагалі спирт – це унікальна річ, про корисні властивості якого можна розповідати не один день. А ми, будівельники, під час роботи маємо справу з шкідливими речовинами, і саме спирт допомагає  вивести із організму увесь бруд разом з песимістичністю. Ось чому  я такий оптиміст – то саме завдяки спирту, лікарю моєї душі. Ні, ні! Я не роблю з нього культу, він мій маленький помічник у великій справі будівництва життя. Він є ластиком, яким я стираю з пам’яті усі неприємні події дня. Але проблема в тому, що цеглі теж бачте не подобається те, що я вживаю алкоголь! Коли наступного дня беру її до рук, вона пручається, не можливо її втримати, вона гойдається з боку в бік, а потім нарешті вирвавшись з рук, неймовірно неприємним чином падає на підлогу, викликаючи у голові жахливі стукаючи звуки падаючого посуду по сходах з багатоповерхівки. А ви кажете, що цегла не має розуму,  та це – високоінтелектуальний біологічний вид. Скажу по секрету, розумна цегла – справа рук вітчизняних генетиків. В жодній країні немає такої цегли, крім України. І ще одне, ви не знайдете в світі жодної цегли схожої  з іншою, кожна з них – індивідуальність, безмежний світ протилежності. Кожна по-своєму неповторна і велична, чого не можна сказати про людей, які ніби є клонами Адама, їх поведінка завжди передбачувана, реакції запрограмовані, інтереси – одноманітні. Але на мою думку найдосконалішою із усіх рис у цегли є її музичність. Вона здатна не тільки слухати музику, але і грати її. Ви мабуть не вірите, так? Я вам це доведу! (Ставить цеглу на височину). Ось будь-ласка, слухайте! (Пауза. Цегла не грає). А, пробачте, я забув найголовніше. (Одягає на цеглу метелика. Звучить музика).

   Ну і що? Вміє цегла грати? Краще навіть за Баха, Вагнера, Сальєрі! А якщо їй приділити ще декілька хвилин, то вона буде схожою на справжнього Карузо! Необхідно одягнути лише штанці і чорний фрак. (Одягає). Здається це саме її розмір! Я зшив цей костюм на замовлення і витратив на нього усю свою зарплатню.  А що, краще, щоб дружина вклала їх у безпрограшну справу? Я маю на увазі косметику! А хто тоді одягне мого єдиного друга? Ми відповідаємо за тих, кого приручили! Ну ось вона одягнута. Ви мабуть запитаєте чому без голови? А голова, друзі мої, потрібна тому у кого мале серце, а у цієї цеглини серце займає дві треті її тіла. У такому вигляді вона легко б могла виступати в італійському оперному театрі, або ж на найбільших сценах Європи. Уявіть собі тільки афішу: «виступає з сольним концертом – Пані Цегла». Американці б з’їхали з глузду від інноваційних технологій в українській естраді. Проте конвенцією ООН цеглі заборонено займатися творчістю, саме тому вона приречена на будівництво, власне кажучи як і я. Найбільше щастя у житті людини, - як на мене, то це народитися на будівництві, і загинути тут. Так, так, загинути! Бувають же актори, котрі зустрічають смерть на сцені театру, чому ж будівельник не може на будівництві зустріти тітку одягнену у довгу чорну сукню, яка приходить до кожного з нас лише один раз, але цього вистачає, щоб одружитися із нею. Чорна тітка, що веде у темні сновидіння, де не буде цього світу, цих цеглин, цементу, С₂Н₅ОН_. Ми ніколи не знаємо у який час вона прийде до нас і чи буде до цього нам повідомлення. Заява на одруження подається там, на небесах. Такі правила схожі із кавказькими, де наречена до останнього моменту не знає свого майбутнього чоловіка.  

   Але тихіше! Ось зараз буде мій улюблений момент, коли сонце ховається за горизонтом. Ось, ось, ще не довго!

   (Затемнення). Нарешті! Це чекана темрява. А зараз ви побачите ще більш яскраву картину. Дивіться, як загораються вогники у будинках: кожен у свій час, хіба це не диво? Знаєте, як приємно, коли я проходжу вночі повз цих будинків, які збудував власноруч, і бачу, що в їхніх скляних очах палає світло, яскраве, радісне, й по ньому пробігають заклопотані чорні силуети, подібні єгипетським ієрогліфам. Ці важкі, розмірені тіні ніщо інше, як душа цього будинку. Будівельник будує будинок тільки як тюрму, тіло, а оживає він завдяки жителям, які наповнюють його, ніби вода наповнює піалу. Дуже часто цих жителів називають господарями, та які ж вони господарі, коли у повній мірі залежать від будинку. Тільки йому вирішувати де дати тріщину, де просісти і коли впасти. Будинки – грати людей, це їхні коріння, які настільки міцно тримають, що дуже важко із ними прощатися назавжди. Легше сказати «прощавай» дружині, але не будинку у якому прожив 40, 20, 10 років. Такі прощання ламають людину, лишають її минулого, а без минулого неможливо збудувати майбутнє. Чи буде будинок стояти без фундаменту?

   Наше життя – це безкінечне будівництво, увесь час ми будуємо свою кар’єру, зв’язки, стосунки, розпорядок справ на день, навіть кохання, і те ми будуємо. І не важливо якими методами і шляхами, головне що хоч щось створюємо. І наскільки довго будуть триматися наші будівлі, залежить лише від того, чи будемо прагнути мети щиро і безкорисливо. Будувати можна усе життя, а от зруйнувати – справа однієї секунди – саме стільки потрібно часу на руйнівний вибух. А де логіка, навіщо будувати будівлі десятки років, щоб потім знищити їх одним натиском на кнопку? Так, наше життя – це будівництво, яке обмежене у логіці. Так, логіки мало, бо мені вже набридло слухати байки про те, що усі будівельники розкрадають будівництво. Вибачте, та ми зараз живемо не у Радянському Союзі. Та й що можна винести з будівництва – пісок у кишенях? Бетон у туфлях? Цеглу в нижній білизні? Але нічого! Я все розумію, треба ж на когось списувати усі смертні гріхи. Ось нас, будівельників, і зробили козлами відпущення. Як би не намагалися принизити людину, морально її вбити, якщо душа її чиста, то вона навіть не зверне на це увагу. Але прикро, коли тебе принижують близькі тобі люди. Саме від них менше за все чекаєш нерозуміння. Брат моєї дружини кожного разу після декількох випитих чарок розповідав мені про такі поняття, як «Гламур», «Мода», «Кар’єра», будував плани своєї роботи у Європі, перспективний розвиток. Він працював у нас менеджером торгівельної справи. Назбиравши грошей вирішив, що час збирати «Гламур», от і виїхав до Італії по об’яві з можливістю кар’єрного росту. Можна сказати, що його мрія збулася, проте лише процентів на десять. Коли він приїхав до Італії, йому запропонували роботу посудомійника, досить «гламурна» робота кажу я вам. Та все не так погано, бо у нього відбувається кар’єрний ріст, зараз йому доручають ще й виносити сміття. Чесно кажучи я за нього щасливий, чого хотів він досяг, а те у якому розмірі – це інше питання. Моя дружина хотіла забрати його назад, до України, проте почуття сорому значно сильніше за бажання повернути усе на свої місця.

   Ви не повірите, але найбільше, що я не хочу сьогодні робити, як і кожен день, так це йти додому! Мій робочий день закінчився, усі розійшлися по домівкам, а я й досі розмовляю з цеглою. Бо вдома мене знову чекає одне велике питання, метр сімдесят зросту, сто двадцять кілограмів ваги із скалкою в руках, і звуть це питання – «Люба дружина». Вона добра жінка, але нажаль не розуміє мене, кожен день вимагає щоб я кинув свою роботу і знайшов щось більш високооплачуване і престижне. Слово «престижне» тут мені подобається найбільше. Престиж в її розумінні – це робота в кабінеті з папірцями, які необхідно щодня перекладати з одного кінця столу на інший, аби хоч щось робити і часом не заснути на робочому місці. Вибачте, проте депутатом я бути не можу, через те, що не вмію битися. А у цій професії сила удару має вирішальне значення. Президентом теж не стану, бо маю брудні руки. У президента ж руки чисті… хоча совість... Аби стати прем’єром треба мати довгу штучну косу, або брюхо, як у анаконди, що з’їла оленя. І в такому вигляді відсидіти декілька років у в’язниці. Та я певен, престиж, у моєї дружини на другому місці, на першому звісно гроші, ці різнокольорові картинки із зображенням якихось «покемонів», невідомо яким чином потрапивших на папір. Та я сказав їй: «Я будівельник – у шостому коліні, до останнього подиху буду дихати бетоном». На що дружина відповіла мені компромісом. Знаєте, таким жалким, як коли мене принижують козлом – алкоголіком. Вона сказала, щоб я, будівельник у шостому коліні поїхав працювати на будівництво до Іспанії чи Італії. Так от, я кажу вам: «Я не продаюсь», мене не купити. Мати за ціль в житті гроші – це життя таргана. О, Господи, що я мелю, моя дружина ж не тарган, вона тарганиха, жирна набридлива тарганиха, яка ніколи не розуміла мене, не чула й не хотіла чути. Моя думка нікого не цікавить крім цієї холодної цегли. Коли десь у газеті ви прочитаєте об’яву, що професійний будівельник шукає роботу за кордоном, то знайте – це тарган, який тікає з одного будинку в інший, бо там більше сміття, яким можна нагодувати сім’ю, а окрім сміття у іншому будинку його нічим не нагодують. У моєї роботи немає ціни, мені не потрібні гроші. Що на них купувати? В мене не має цілі їх заробляти! Я працюю не задля винагороди, це не змагання, я працюю щоб бути гідним життя, яке дало мені шанс займатися улюбленою справою.  І навіть якби мені запропонували стати директором будівництва чи цегляного заводу, я б вибрав місце будівельника. Та що там, ось інший варіант: якби Господь дав мені інше життя, іншу дружину, інше місце проживання, я б став будівельником. Хіба погано, якщо в житті людини є верховна ідея, яка ним керує, зводить його з розуму, наповнює легені повітрям і дихає ним, доки зовсім не залишиться кисню? Спробуйте затримати подих на все життя, та що там, хоч на годину! Не виходить? А в мене запросто! Бо прагну цього щиро, а не задля того, щоб комусь довести це! Дружина дала мені останній термін, коли я маю, вирішити питання із роботою, в іншому разі вона вижене мене. І цей термін закінчується сьогодні! А жити мені ще досить довго. (Пауза. Звучить тиха, спокійна музика).

   Час йти! Збирати речі…і їхати до цієї дешевої Іспанії чи…Італії. Ось лише попрощаюсь з вами, творіння моїх рук, холодні цегельні велетні. Скільки у нас спільних спогадів, скільки хорошого і поганого витерпіли ми на нашому тернистому шляху, а скільки ще терпіти…  

   Я знаю лише одне, цегла – мій найкращій друг, а друзі допомагають один одному. І будьте впевнені, вона мені допоможе! (Посміхнувшись, повертається і йде).

Висвічений будівельник. Раптово з неба на його голову падає цегла. Він із посмішкою на устах у останньому подусі падає.

Повне затемнення

З небес чути голос

Душа, тіло, тінь

Людина, тварина, рослина

Чорний прозорий кінь

Мчиться неначе машина

Життя, безвихідь, порятунок

Цегла, падіння, доля

Той кінь збирає пакунок

Із тих, в кого зламана доля

Тиша, темрява, зупинка

Каяття, мовчання, вічність

Душі потрібна перевірка

Щоб збудувати безкінечність.

Звучать колокола

03.11.2006 – 29.01.2007

Занавес

КОНЕЦ

Все авторские права сохраняются.

Постановка пьесы на сцене возможна только с письменного разрешения автора.